UA
EN
Владислав Скальський

«Зелений» перехід – питання репутації
країни

Владислав Скальський,
радник генерального директора з питань міжнародного розвитку
KNESS Group



Якою світ бачить нашу країну зараз – зокрема, через події, що відбуваються в галузі відновлюваної енергетики?

Безсумнівно, Україна має величезний потенціал розвитку відновлюваної енергетики. Якщо проаналізувати результати останнього глобального дослідження Global Innovations Index 2020, можна помітити, що Україна посідає 58 місце з-поміж 131 країни з обсягу виробленої електроенергії на одного мешканця, і одночасно – тільки 117 місце в розрахунку енергетичних витрат на створення одиниці ВВП. Це – вкрай низька «база», що створює серйозну мотивацію для підвищення енергоефективності економіки країни та приваблює багатьох іноземних інвесторів у реалізацію сучасних енергетичних проєктів, зокрема, й у відновлюваній енергетиці.

Але щоб інвестиційні процеси відбувалися, необхідно перш за все виконувати обіцянки перед інвесторами. «Deliver what you promise» – і обсяг інвестицій буде зростати. На жаль, станом на кінець 2020 року маємо невиконання державою в особі ДП «Гарантований покупець» зобов'язань з відшкодування «зеленого» тарифу, тобто обіцяного рівня оплати за електроенергію, вироблену відновлюваними джерелами енергії. Сотні мільйонів інвестицій у спорудження та запуск фотоелектричних станцій на підставі гарантій держави зроблено, але домовленості фактично не виконуються. Тому дуже важко позитивно оцінити поточну репутацію України, як країни, що активно приваблює інвестиції в розвиток відновлюваної енергетики. Уже традиційно слабка позиція України з огляду на політичну та операційну стабільність, на жаль, тільки підсилює цей негативний ефект.


Наразі світ розділився – є країни, які свідомо й наполегливо йдуть шляхом енергетичного переходу, є інші, що мовчки залишаються позаду із застарілими технологіями енергетики. У цьому сенсі дуже показовим є приклад Китаю, який вибрав «зелений» шлях. Що здобуває на міжнародній арені країна завдяки енергетичному переходу і що втрачають країни, які пасуть задніх у цьому процесі?

Усі ми живемо на одній планеті Земля, котра майже щороку демонструє негативні наслідки збільшення антропогенного навантаження. Термін «зміна клімату» знайомий чи не кожній людині на планеті, потужність цих змін ми будемо щороку відчувати все більше. З позиції «запобігання зміні клімату» всі економічно розвинені країни переходять на «адаптацію до зміни клімату». Ця робота відбувається не тільки на суверенному рівні, а й на рівні регіонів та громад. Один з головних інструментів – енергетичний перехід на відновлювані джерела енергії, що буде мейнстрімом до 2050 року.


Розподіл виробництва електроенергії
за видами джерел (1970р, 2020р.,2050р.)
Залежність від вугілля та нафти – один з провідних чинників викидів парникових газів, і, як наслідок, зміни клімату. Згідно з останнім прогнозом Bloomberg NEF світ у цілому зменшуватиме споживання вугілля, а структура джерел генерації енергії змінюватиметься протягом найближчих тридцяти років.
Розподіл корисної енергії за видами джерел
Країни, що свідомо й наполегливо демонструють як на стратегічному, так і на практичному рівні своє прагнення скоротити викиди двоокису вуглецю, зменшити залежність від викопних видів палива й забезпечити свої економіки сучасними сталими енергетичними рішеннями, – автоматично збільшують свою привабливість для серйозних інституційних інвестицій. До прикладу, ці країни вже знайомі з тим, як працюють так звані «зелені облігації», а соціально відповідальний великий бізнес, великі публічні корпорації мають чудову можливість зробити зелені інвестиції та створити умови для пришвидшення реалізації енергоефективних проектів будь-якого масштабу.

Інші країни, не здатні сформулювати й виконувати свої стратегічні плани зі зменшення впливу на навколишнє середовище за умов постійного зростання потреби в електроенергії, не просто не приваблюють інвестиції, а створюють загрозу тим країнам, що відповідально ставляться до свого майбутнього.



Топ країн за кількістю випущених «зелених» облігацій
Не можна казати, що зараз – вдалі часи для розвитку, світова економіка потерпає від викликів часу, пандемії зокрема. Тим не менш, багато країн знаходять сили й ресурси торувати шлях до енергетичного переходу, а деякі – ще й допомагати іншим країнам у цій нелегкій справі. Чому країни вважають енергетичний перехід важливішим за будь-що інше, що не може чекати і що не можна відкладати «на потім»?

Якщо коротко – збільшення середньої температури на планеті на кожен градус призводить до незворотних кліматичних процесів, танення льодовиків, збільшення рівня світового океану. А це, у свою чергу, призводить до загрози зникнення не тільки окремих острівних територій, а й цілих країн. Кожен додатковий градус середньорічної температури – це зміна клімату. Це зменшення частоти, але водночас істотне збільшення інтенсивності опадів, зменшення обсягів сільськогосподарських земель, опустелювання територій та інше. Ці наслідки зміни клімату відчувають абсолютно всі. Успішні країни розуміють, що час втрачати не можна. Будь-які позитивні зміни потребують багато десятиріч для отримання наслідків. Тут не може бути змагань пріоритетів. Фактично це є індикатором розвитку та спроможності кожної країни, регіону, муніципалітету, громади.



На офіційному рівні Україна ніби декларує цінності енергетичного переходу, проте на практиці ми бачимо зовсім іншу ситуацію. Що нам заважає від закликів та декларацій перейти до стратегічного планування та покрокового виконання плану енергетичного переходу?

Політика заважає. Сучасна українська й не тільки українська політика демонструє надзвичайну популярність популістичних підходів, особливо в країнах молодої демократії. Хто пообіцяє всім найбільше щастя – того й оберуть. Питання суспільного розуміння необхідності технократичних змін дуже часто не є популярними серед широких верств населення. На мою думку, ми занадто мало говоримо про зміну клімату, про незворотність негативних кліматичних процесів і їх наслідків для наступних поколінь. Ми дуже мало говоримо про досвід розвинених європейських країн, де населення має найбільший тариф на електроенергію й просто змушене постійно опікуватися енергоефективністю свого помешкання. Ми недостатньо говоримо про так зване «перехресне субсидіювання», коли населення отримує штучно знижений тариф, що фінансується комерційними споживачами електроенергії, які потім закладають цей компонент собівартості в товари, що споживаються тим самим населенням…

Необхідна політична сміливість і максимально швидкий перехід на загальноєвропейську практику, що вже кілька десятиріч демонструє можливості сталого розвитку відновлюваної енергетики та зменшення впливу на довкілля через створення справедливих умов для всіх учасників енергоринку, можливість конкурувати між учасниками державних зворотних аукціонів на гарантований обсяг електроенергії, що буде згенеровано відновлюваними джерелами енергії, збалансовано сучасними системами накопичення й спожито платоспроможним споживачем. Наразі головним викликом для подальшого розвитку як української, так і європейської сонячної енергетики є якраз проблематика балансування генерації та споживання. Ось перспективи розвитку систем накопичення електроенергії до 2050 року.
Сукупна ємність накопичувачів енергії в світі

У країні є осередки, більш прогресивні за інші. Є бізнес, що вміє рахувати гроші. Є домогосподарства, які прагнуть не залежати від нестабільної електромережі. Є активісти, які добре розуміють ціну старих технологій генерації для клімату й планети. Як вважаєте ви, яка з частин нашого суспільства може стати драйвером енергетичного переходу в Україні?


На мою думку, досягти успіху можливо тільки за умови накопичення «критичної маси» освічених та свідомих учасників екосистеми споживачів електроенергії. Ключовою тут є просвітницька та інформаційна діяльність, що потребує залучення величезного ресурсу грошей, часу та терпіння від апологетів ідеї.

Яскравим прикладом є якраз група компаній KNESS, що відповідним чином сформулювала свою місію і будь-які теперішні та майбутні проєкти спрямовує на реалізацію цього місійного бачення.



Якщо Україна не досягатиме успіхів у енергопереході, чи може взяти на себе, наприклад, український бізнес створення міжнародної репутації України як сучасної, динамічної та інноваційної країни? Чи цього недостатньо для покращення репутації?

Дедалі більше українських компаній стають міжнародними. Дедалі більша частка з них воліє залучати міжнародний акціонерний капітал для масштабування й пришвидшення свого розвитку, для підвищення конкурентоспроможності та зменшення вартості використання залученого капіталу. Сьогодні одна з основних умов для взаємодії з закордонними інвесторами – сповідувати європейські підходи до сталих енергетичних рішень, гарантувати якість інвестицій сталим розвитком з використанням,зокрема, сучасної відновлюваної енергії.

З часом, зі збільшенням кількості таких компаній, зі збільшенням їхнього комерційного успіху, цілі індустрії будуть поступово переорієнтовуватись саме на таку конкуренцію, де не останню роль може відіграти споживач, голосуючи своїм гаманцем на користь виключно такого бізнесу, який варто підтримувати й на рівні споживання товарів та послуг.

На мою думку, тільки за таких умов сьогоднішня Україна може на національному рівні здобути статус прогресивної та інноваційної країни з позитивною репутацією, що динамічно розвивається.



Що покращиться, що зміниться для України на світовій арені, коли країна робитиме публічні й відчутні кроки до енергетичного переходу, очевидні для світу? З чого взагалі складається гарна репутація країни і що з цих позицій реалістично втілити Україні?

На жаль, Україні необхідно починати з виправлення помилок, що вже були зроблені. Репутація дуже довго та непросто здобувається й моментально втрачається. Навіть коли я працював у публічній сфері, постійно повторював: сталість, довіра, репутація. Три пов'язані між собою поняття, що послідовно вибудовують у зовнішнього інвестора бажання прийти. Діалог, погодження компромісних варіантів, фіксація домовленостей і неухильне виконання зобов'язань. Тут немає нічого нового. Так повинно відбуватися завжди. Навіть якщо зниження собівартості вироблення електроенергії з відновлюваних джерел відбувається швидше, ніж зменшення «зеленого» тарифу, спочатку потрібен діалог, де взаємно зацікавлені сторони завжди можуть знайти компромісне рішення, і тільки потім – припинення виконання попередніх домовленостей і перехід на нові формати, узгоджені всіма учасниками.